Авторське право в Інтернеті: копірайт проти копіпасту


Наші сертифікати, дипломи та подяки

  • Експерт року
  • Диплом Ради Європи
  • Інститут медіа права
  • Праця і закон
  • Українська школа політичних студій

Авторське право в Інтернеті: копірайт проти копіпасту


07-04-2011

“Коммерсантъ”, “Дело”, “Комсомольська прала в Україні”, “Лігабізнесінформ” – Інтернет-проекти та сайти газет один за одним роблять умови передруку й цитування своїх матеріалів більш жорсткими.

Український “Коммерсантъ” влітку 2010 року обдзвонював сайти і попереджав, що ввів нові правила відтворення своїх матеріалів. Газета вимагала, щоб в ліді тексту, який написаний “за мотивами” її статті, згадувалась назва цієї статті та імена/прізвища авторів. Для повного ж передруку треба писати письмовий запит.

Портал “Дело” прописав точне місцерозташування гіперпосилання (не далі другого абзацу і тільки на певних словах). Якщо ж дані ексклюзивні, то новина повинна починатись з вказівника “Ексклюзив газети "Дело"”.

Тижневик “Бізнес” вимагає писати свою назву прописними літерами шрифтом Times New Roman не менше, ніж 8 кеглем, як в тілі статті, так і в посиланні.

Деякі видання, що затвердили особливі умови, забороняють копіпаст цілої статті. Дозволяють цитувати лише якусь частину.

Креативно до питання підійшли “Камментарии” та “Ділова столиця”. Сайт “Камментарии” при копіюванні викидає поп-ап-плашку, в якій просить дотримуватись його авторського права. Передрук матеріалів без попередньої згоди редакції в нього не заборонена. А “Ділова столиця” пропонує заплатити за передрук понад 300 знаків тексту. Тарифи – від 50 гривень.



Мотиви видавництв абсолютно зрозумілі. Вони хочуть, щоб таксти, що їм належать, працювали на них, а не на когось іншого. Новий проект радий будь-якій згадці, але для видання з іменем та аудиторією більшість передруків – інформаційні паразити. Вони забирають увагу читачів та рекламодавця, користуючись чужою інтелектуальною працею.

І передусім вине в тому – оформлення гіперпосилання на оригінал. Частіше посилання стоїть наприкінці, маленьким шрифтом. Іноді – окремо від тексту пробілом, банером, списком матеріалів з даної тематики, коментарями та ін.



Навряд чи читач буде асоціювати поданий таким чином текст з виданням-оригіналом. Відповідних досліджень в нас нема, але дивоячись на те, які статті люди постять в соцмереж, можна стверджувати: 90% читачів взагалі не звертають уваги на джерела і не спроможні до них докликати. І їм все одно, власний це матеріал сайту чи ні. Тому агрегат ори та інформаційні портали досить непогано себе почувають в рейтингах аудиторії.

Найпростіший висновок – заборонити будь-яке використання своїх матеріалів взагалі.

Але Інтернет – це медіа, де цитування напряму пов’язане з відвідуваністю. Вважається, що наявність (і кількість) гіперлінків – один з важливих факторів, що впливають на місце сайту в пошукових результатах. Чим більше лінків веде на ресурс – тим краще. І якщо читач нічого не помітить, то гул все побачить і врахує.

Так що ж слід робити, щоб, з одного боку, все ж обмежити себе від (фактичної) крадіжки інформації, з іншої – залишитись цитованим виданням? Які умови передруку сприяють відвідуваності, а які є несуттєвими або навіть заважають?

“Телекритика” намагалась розібратись, зробивши зріз найпоширеніших вимог до передруків.

Заборона передруку без попередньої згоди редакції

Один із суперечливих засобів. Сайти, що поважають себе, послухаються і не будуть переставляти матеріал без дозволу. Але звертатись за дозволом раз-по-раз йому набридне. Інтернет величезний, завжди є альтернатива. Видання-оригінал просто перестануть цитувати і все.

Особливо якщо на запит воно реагує не одразу.

Але й у видань свої аргументи. “Передрук матеріалів "k:" дійсно заборонений без письмового дозволу редакції. Це звичайна й широко поширена практика. До нас часто звертаються різнаі видання з проханням дозволити передрук матеріалів, і ми, як правило, не відмовляємо,” - відповіли “Телекритиці” в прес-службі газети “Комментарии”

“Отримати дозвіл неважко. Для цього необхідно направити електронний лист на ім’я генерального директора нашої компанії на електронну скриньку, вказану на сайті газети (ніякої конкретної адреси там немає. В розділі “Контакти” є лише e-mail’и редакторів газети. – ТК),” – йдеться далі.

Відзначимо, що як мінімум одне Інтернет-видання “Комментарии” вже ж відлякали. “Телекритику”, нашу рубрику “Дайджест”. І не лише “Комментарии” , але й всі, хто вимагає попередньої письмової згоди.

ТК попросила висловитись ще одну газету, яка нещодавно зробила більш жорсткими умови передруку, - “Комсомольську правду в Україні”. Але після того, як коментар був в руках піар-директора, його чомусь відкликали. Хтось з кимось розійшовся в поглядах. Що, між іншим, у цьому питанні, не є дивним.

В повідомленні на сайті КП значилось: “Газета пішла на такий крок, щоб зупинити грубі порушення своїх виключних прав іншими ЗМІ й великою кількістю новинних сайтів, які постійно порушують авторські права, не проставляючи гіперпосилання на статті, або ставлячи їх помилково”. Важко повірити, що ті порушники, які навіть посилання не давали, тепер будуть звертатися за дозволом.

Заборона переставляти повну версію статті

“Ліга” практикує це щодо інтерв’ю (можна передруковувати не більше 25 %). А також, в якійсь мірі, газета “Коммерсантъ (Україна)”: вона не дозволяє переставляти статтю в повному обсязі, але не взагалі, а без письмової на те згоди.

Ще одна доволі спірна норма. Напевно сайти-правовласники розраховують, що читач захоче прочитати матеріал до кінця і тоді перейде на джерело. Але звідки він дізнається, що є більш повна версія?

Щоб дотриматись цієї норми, сайту-відтворювачу треба викинути пару абзаців чи речень. Тим самим, можливо, спотворивши якісь речі та зіпсувавши текст. При цьому з матеріалу можуть бути викинуті “зашиті” в нього вказівники на оригінал (як повідомив “…” N; відзначив N в розмові з кореспондентом “…” і т. п.).

Деякі видання (“Бізнес”, наприклад), навпаки, наполягає на збереженні цільної оригінальної версії матеріалу.

Повна заборона відтворення

На крайній захід поки наважилась тільки “Ліга”, та й то лише щодо авторських статей та фотографій. Але “Ліга” - № 1 у своїй сфері (за версією лічильника “Бігмір”). Для Інтернет-ресурсів з меншою аудиторією і не таким впізнаваним іменем це був би ризикований експеримент.

Заборона виключає випадки неадекватного використання текстів. Але навіть він позбавляє бонсів, які може дати тиражування на інших ресурсах: підвищення впізнаваності, прихід нових читачів за посиланням, покращення позицій в пошуку (а це знову ж таки нові відвідувачі) і т. п. “Такий критерій, як цитованість, дуже важливий. Під час пошукової оптимізації ми за кожне посилання платимо $0,1 і більше (правда, з використанням ключових слів)”, - відзначає Владислав Плаксин, керівник інтернет-агенції Agiotag.com .

Вимога посилатись на оригінал, якщо матеріал взятий з іншого сайту

Що може бути гіршим для автора видання, ніж виявити свій матеріал не просто без посилання на джерело, а ще й з посиланням на когось іншого?

Багато хто намагається убезпечити себе від таких випадків: “Передрук баз даних/матерыалыв газети “Ділова столиця”, отриманих з авторських джерел, можлива лише з посиланням на джерело” (“Ділова столиця”), “При використанні наших творів, що будуть знайдені на сайтах-републікаторах, посилання “Комерсант-Україна” як першоджерело суворо обовязкова” (“Комерсант-Україна ”), “Газета наполягає на тому, щоб видання, які цитують матеріали, вказували пряме гіперпосилання на статтю, посилаючись лише на першоджерело новини, а не на сайт, який в свою чергу процитував “Комсомольську правду в Україні” (“Комсомольська правда в Україні”).

Здавалося б, це основа основ авторського права – право асоціюватись зі своїм матеріалом.

Насправді ж – ні. Якщо якесь Інтернет-видання переставило статтю, а потім інші сайти ланцюговою реакцією пере публікували її одне в одного, то зобов’язати ці “транзитні” сайти посилатись на оригінал практично неможливо. Формально вони законодавство не порушують.

“Згідно частини 3 статті 21 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, передрук творів, якщо він в принципі не заборонений, допускається, якщо вказується імя автора або особи-власника авторського права, а також джерела запозичення. Норма закону. На жаль, чітко не визначає: це має бути першоджерело або джерело, яке вже запозичило такий твір. Відповідно, вважаємо, що при пере публікації можливо вказувати як першоджерело, так і інше джерело, з якого здійснений передрук,” – відзначає юрист Юлія Скочило (адвокатська компанія “Наталія Субота і партнери”).

“Закон говорить про імя автора і про джерело запозичення. Що мається на увазі під джерелом запозичення – першоджерело чи джерело, де ми знайшли текст, - уточнень немає,” – погоджується директор організації “Інтерньюз-Україна” з правових питань Павло Моісеєв.

З цим можна боротися за допомогою “ін’єкцій” інформації про свій ресурс в статтю, радить Владислав Плаксин. Причому варіації цих ін’єкцій потрібно постійно змінювати, інакше їх легко буде прибрати. Також SEO-фахівці радять відслідковувати копі паст і вимагати розмістити пряме посилання. А якщо вимогу ігнорують, - “писати страшні листи з великою кількістю юридичних термінів” і розсилати їх всім, починаючи від простого менеджера ресурса-копіпаста і закінчуючи хостинговою компанією й дата-центром.

Але перед цим варто висловити свою точку зору, що називається по-людськи. Оскільки формально копіпастер не повинен посилатись на оригінал. Як і не зобов’язаний дотримуватись 90% інших вимог, що прописані в умовах наших шанованих видань (про це дещо пізніше). Зрештою, наш закон про авторське право навіть не знає, що таке “гіперпосилання”, він говорить про просте посилання.

Коректна подача чужої інформації – це більше питання етики, ніж законодавства. Журналістської етики та етики роботи в Інтернет-просторі.

Вимога вказати джерело в тілі тексту

а також

Вимога ставити гіперпосилання в першому-другому абзаці

а також

Вимога вказати посилання особливим шрифтом і кеглем

“Посилання гіперпосилання має міститись виключно в першому або в другому абзаці тексту. Зазначення іншими ЗМІ посилання на “Лігабізнесінформ” під текстом запозичених в “Лігабізнесінформ” матеріалів розглядається як порушення даних правил і норм чинного законодавства України і означає, що твір використовується без дозволу ТОВ “Інформаційна агенція «Лігабізнесінформ»”, - ось так, жорстко і просто, вирішила “Ліга”.

Для того, щоб хоча б частина читачів асоціювала текст з його джерелом, посиланню вкрай важливо бути згори. Оскільки більшість людей уважно читає лише початок статті, а далі пробігають її “по діагоналі”.

Тому майже всі видання вимагають ставити посилання в першому абзаці.

Для републікатора задача неважка, але йому доводиться жертвувати “літературою”. Утворюються безглузді й громіздкі конструкції як ця (“Коммерсантъ” вимагає після посилання вказати назву статті, з якої береться інформація):

З правової точки зору все складніше.

Вводити вимоги, що виходять за межі авторського права, видавець, звісно може.

“Стаття 21 Закону України “Про авторське право та суміжних правах” дає повноваження автору або іншому правоволодільцю встановлювати власні правила, зокрема, забороняти використання об’єктів. Інтернет-видавець може встановлювати інші правила в рамках положень статті 21, але у випадку, якщо правила порушують інші положення статті 21, які у випадку, якщо правила порушують інші положення Закону, вони будуть недійсними,” – говорить юрист Української асоціації видавців періодичної преси Алі Сафаров.

Але відповідальність за недотримання такої екзотичної умови, як особливий шрифт посилання, не передбачена, поточнює пан Сафаров. Адже ця умова не є якимось використанням об’єкту авторського права.

“Інтернет-видавець може встановити більш суворі правила цитування і ре публікації, ніж передбачено законом, але їх невиконання, якщо дотримуються загальні умови, передбачені статтями 21-25 Закону України “Про авторське право та суміжні права”, на нашу думку, не буде порушенням авторського права. Формально, користь від таких правил – нульова,” – зазначає Юлія Скочило.

Ще один юрист говорить, що у випадку цитування (а не передруку) ніяких обосливих правил не повинно бути взагалі.

Домогтися дотримання “екзотичних” умов републікації можливо лише у тому випадку, якщо вводиться загальна заборона на відтворення, а потім видається дозвіл окремим виданням.

“Якщо автор хоче застосувати особливі вимоги розміщення статті, йому необхідно заборонити вільне розміщення без заключення договору. Нагадаю, що закон встановлює обов’язкову письмову форму такого договору й низку обов’язкових умов. У спеціальних умовах договору автор може вимагати дотримання “екзотичних” вимог,” – розповідає Павло Моісеєв.

Таку практику, додає юрист, не можна вважати вільним використанням твору, тому бажаючих розмістити статті видання стане набагато менше: “Це звузить аудиторію, що невигідно автору, тому рішення за ним”.

Повертаємось до початку нашого списку і до дилеми про те, що краще “погані”, але все ж посилання чи усвідомлене звуження аудиторії, яке є наслідком заборони.

Заборона на републікацію окремим виданням

На такий захід наважилась агенція “Інтерфакс”, заборонив використання своїх матеріалів одному білоруському ресурсу. Для українських видань це теж був би вихід із ситуації. Оскільки не всі сайти, що запозичують чужі публікації, поводять себе непорядно.

Один з опитаних “Телекритикою” юристів вважає, що така заборона можлива. Але інші юристи налаштовані скептично.

“Виходячи із змісту частини 3 статті 21 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, у випадках заборони на використання творів така заборона має стосуватися всіх. Виняток, зроблений для окремих видань, може бути розцінений як дискримінаційний,” – вважає Юлія Скочило.

На ї погляд, право володільцю краще встановити загальну заборону на передрук, а потім давати свою згоду окремим виданням в індивідуальному порядку.

Вимога заплатити за відтворення

“Телекритиці” вдалося виявити лише один випадок такої цікавої умови – в “Ділової столиці”. Як вже згадувалось, за публікацію понад 300 знаків тексту ДС вимагає гроші.

На жаль, розповісти про те, чи є в Україні бажаючі заплатити за передрук, в “Картелі” (видавець газети) не змогли.

“Проблема передруку наших матеріалів до цих пір системно не вирішувалась. Зараз цей напрям стоїть в плані роботи, і багато питань, в тому числі й ваші, ще доводиться вивчати,” – відповіли нам в прес-службі компанії.

Юристи не ставлять цю вимогу на один щабель зі псиськом “екзотики”. На їх погляд, краще не виходити за встановлені видавцями рамки. Навіть якщо всі базові вимоги (зазначення автора та джерела) дотримані.

Резюмуючи, можна виділити такі основні рекомендації видавцям:

  • повідомляйте і нагадуйте про свої особливі умови телефоном, поштою або на сайті;

  • “зашивайте” назви видання в тексті всюди, де це доцільно;

  • просіть давати посилання у верхній частині матеріалу;

  • не забороняйте передрук, якщо видання перебуває на стадії активного завоювання аудиторії;

  • якщо ситуація з дотриманням ваших прав дійсно драматична, спробуйте заборонити передрук і видавати індивідуальні рішення. Бажано, щоб інформація видання була справді ексклюзивною, а впізнаваність і відвідуваність сайту – високі;

На жаль, аоки рідко яке видання може дозволити собі, сказавши “А”, сказати “Б”. Ввести власні правила цитування – одна справа. Щоб відстежувати виконання цих правил, треба мати людей, які б моні торили Інтернет, писати листи, телефонувати і зясовувати стосунки, навіть судитись з злісними порушниками.

Суд – це, безумовно, остання інстанція. І, напевно, складна: більшість сайтів не зареєстровані як ЗМІ і не є юрособами. Це просто домени. Що, втім, не означає, що варто перестати відстоювати свої інтереси.

“Подати позовну заяву модна в незалежності від реєстрації чи не реєстрації порушника як ЗМІ чи юрособи. Законодавство загальне для всіх, і в даному випадку будуть використані норми Конституції України, Цивільного кодексу України, Закону України “Про авторське право та суміжні права” і того процесуального закону, який буде регулювати цей вид спору і відповідний суд (загальна юрисдикція, господарський суд),” – коментує цей нюанс Алі Сафаров.

Найголовніше і найскладніше, зазначає він, - це визначити власне фізичну особу, що скоїла правопорушення (тобто реальне прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання та ін.). А також зібрати доказову базу того, що саме ця особа скоїла порушення прав позивача. На цьому етапі більшість судових процесів припиняються за недоказовістю, визнає юрист.

***

Боротьба за належне зазначення джерела в Інтернеті – безсумнівно, справа блага. Але всі видання, які хочуть, щоб їхні права й положення дотримувались, не повинні порушувати права інших.

Відстоюючи свої інтереси, перераховуючи “від і до”, як і коли можна републікувати матеріали, видання часто забуває про автора. Бо його права на текст невідчужувані.

Лише декілька видань (зокрема “Коменрсант” та “Бізнес”) нагадують в своїх правилах передруку, що автора треба вказувати. До того ж “Комерсант” просить робити це навіть у випадку часткового цитування.

Сайтам, що переставляють чужі тексти, треба пам’ятати: за відсутності зазначення автора передбачена відповідальність, на відміну він моментів зі шрифтами і т. п., нагадують юристи.

І ще одне “але”. Слідкуючи за тим, щоб інші сайти максимально “правильно” і вигідно оформлювали гіперлінки, більшість Інтернет-видань далеко не такі копіткі, коли запозичують новини. Іноді вони лівою рукою роблять те, з чим веде боротьбу права.

І останнє “але”. Риторично, але найбільш болюче в питаннях авторства. Найбільші порушники авторського права – не агрегат ори, які неправильно оформлюють посилання. Найбільш злісні плагіатники – це поважні видання, які намагаються будь-яким шляхом “відмити” інформацію і не посилатися на першоджерело взагалі. А потім їхні юристи вказують решті, як їх правильно цитувати…

Правила передруку і закони тут безсилі: авторські права озороняють форму, а не зміст. Повертаючись до того, що якщо видання хоче, щоб його авторські права дотримувались, воно передусім повинно вести діалог з іншою стороною, переконувати її і домовлятися. Повинно апелювати до етики, а не лише до закону, і саме повинно дотримуватись цих етичних норм.

За матеріалами “Телекритики”.




До переліку новин